Обгоріти на сонці
Ковтати пил
Падати на каміннях
А як нормальні люди проводять власну відпустку?
Отже.
Серпень. Україна. Закарпаття. Пилипець. Байкпарк. Три дні невпинного швидкісного спуску. І я в якості пройтисвіта повз.
До участі в змаганнях я почав готуватися ще в грудні 2015. Саме в цей час по офісу ходить кадровик, з величезним простирадлом. На якому всі мають долучитися до захоплючої гри в хрестики-нолики, на тему хто коли йде у відпустку наступного року. Поставив я на серпень й пощастило виграти знов. Це значить ура. Їду, можна почати заряджати акумулятори. Й на цьому підготовка закінчилась.
Час пролетів дуже швидко й, ознайомившись з регламентом змаганнь, приймаю рішення брати квитка саме на 19 серпня. Згідно графіку руху автобусів я б ще встигав навіть на піший огляд траси.
Питання з проживанням вирішилося за допомогою karpaty.info, де купа садиб, на будь-який смак (та гаманець).
Але дорога не обійшлась без пригод 🙂 Цирк на вокзалі почався з того що мій рейс… не приїхав. Простирчавши на пероні хвилин з 10 #цежужгород пішов я до диспетчера. Виявилося, буса не буде. Ніхто не знає чому й вам слід здати квитка. Нуок, йду знов до каси. Міняю документ на актуальний, відправлення через годину. Тиняючись вокзалом до мене пристав якийсь чолов’яга, якому теж на Міжгір’я. Але, як виявилося, я придбав останнього квитка на той рейс. Йому вже не вистачило й мусить тепер чекати аж до обіду. Кликав мене заливати журбу пивом разом але вдалося елегантно відмовитися.
Пригоди на цьому не скінчились. Коли ми всі зібрались в одного Вольтрона, виявилося що нас 16. А не 15, як проданих квитків. Й хвилин з 20 водій бігав в різні боки, аж поки не виявилося що одна тітка взяла квиток на інший рейс але підсіла до нас. Бо ж ми стартуємо раніше й взагалі водій знайомий.
В закарпатському бусі твій найкращй товариш плеєр, ідеально взагалі якщо він має функцію шумозаглушення. В мене якраз такий був й до Подобовця дістався без хвилюючих подробиць на тему що бабка Манька повія, сусідська корова – краде, а племінник Васько напився й мало не помер, ніколи такого не було й от знов.
Вискакую в Подобовці, моя дорога лежить через перевал. Так до підйомників (я поруч жив) дістатися швидше ніж якщо виходити на зупинці в самому Пилипці. Сонце припікає, пейзаж гарний, то зкидую з себе мотлох й збираю, нарешті, першу фото-панораму.
Десь на півдорозі вітром принесло музику й, розпізнавши вокал Ронні Діо, за часів коли той співав у Black Sabbath, я зрозумів що йду саме туди куди слід.
Виходжу на головну дорогу, взнаю напрям до місця проживання, заселяюся й повзу до підйомників. Десь там бігають організатори й роздають всім ніштяки (й по шиї). Знаходжу, знайомлюсь, реєструюсь. Отримую бейджик-скіпас на 5 підйомів й тут починається моя робота.
Приїхав я пізно й на огляд траси, звісно ж, не встиг. Сонце справа й досить низько, в лісі без спалахів нема що робити. Вони в мене є але узгодити питання їх використання не було з ким, тому краще не ризикувати. Приймаю рішення ловити своїх моделей на полі, там й пейзаж нічотак й трамплін добрий накидано. Роблю жменьку кадрів, ходжу околицями, знайомлюсь з учасниками змаганнь. Є навіть десант з Литви й один райдер з Англії. Круто 🙂
Тим часом темніє, потроху з’являються чутки про невеличку вечірку. На яку запрошені всі ми, хто ще на ногах триматиметься. Я тримався!
А ви знаєте як сплять підйомники байкпарку? Під колискові тих кого вони катають вдень.
Гуляли десь до другої ночі. Співали пісень, смажили сосиски, заїдали коньяк крабовими чіпсами. Потім литовці підійшли й принесли не зміг вичитати що 🙂 Я мав ліхтарик, то десь о першій пішов провести дівчат вниз, та так там й залишився. Потім в колибу, де душ, ліжко, та вайфай без паролю. Це, до речі, стало дуже в нагоді. Дало змогу покидати дещо фотографій на фейсбук, щоб показати людям чим ми тут займаємось та вболівальників потішити. Був дуже радий що одна з моїх камер вміє в бездротовий інтерфейс картки пам’яті. Яку я майже забив в перший же день то ж півгодини ще видаляв невдалі фото через меню камери. То так повііііільно що просто ну.
Користуючись нагодою хочу сказати що, незважаючи на літо, в горах вночі холодно. Десь за тиждень до змаганнь на Драгобраті було +1. Тож хочу подякувати класним дівчатам з магазину спортивного взуття та одягу Sport Outlet, за те що одягнули мене по-людськи в місця де повітря чисте й вайфаю нема. Бо без фліски я б там замерз на ніц, а без нормальних капців стрибати по трасі для швидкісного спуску взагалі ризиковано для здоров’я. А дощовик не знадобився 🙂 Хоча я чесно тягнув його всю дорогу. Отже, рекомендую магазин! Особливо під час розпродажу. Термобілизна, кеди там, мембрана різна. Все щоб зайти далеко й зручно. Або просто зручно, якщо по місту ходити. Якщо вам пощастить то можете втрапити на пригощання солодощами, які власники іноді привозять з мандрів. Я втрапляв!
Потім був ранок, прокидаєшся й знов на трасу. Цього разу я піднявся наверх й вдалося з колегами трохи познімати веселі участки з камінцями й корінцями. Я бував там раніше, фотографував друзів, але зараз тут дещо змінили. Зацінив новий участок, він вогонь. Це для тих кому мало було чорної траси. Тепер вона… ще чорнішою стала! Поки стрибав там то декілька разів впав й дивом нічого не пошкодив.
В лісі досить темно, надто коли Сонце за хмари заходить. Автофокус майже не працює ну й нічо страшного. Не вперше, не востаннє. Райдери катають місцями дуже швидко, лише встигай тікати від них та обіймати дерева (інакше впадеш на трасу). Розважались ми так аж до кінця кваліфікації, після якої кількість заїздів суттєво зменшилась й ми почали спускатись вниз. Там виявилося що народ розповзся відпочивати перед фіналом, фотографувати нема вже кого, то ми теж розійшлись хто куди.
Й от нарешті день третій. Фінал. Знімаємо трохи тренування та околиці, розраховуючи все так щоб на момент старту бути на вигідних для зйомки місцях.
Все кінчається досить швидко. Британець, якому пророкували лідерство, від захоплення навколишньою красою падає й займає аж четверте місце. Тож весь хлопчачий подіум займає Україна 🙂 В дівчат теж несподіванка, падіння зплутало всі карти й прогнози не справдилися. Ми фотографуємо далі й приємною несподіванкою стало те що розмітку почали збирати відразу після старту останнього з учасників. Це сильно контрастує з традиціями місцевих гонок, де сміття, в кращому випадку, прибирається лише «поки з дороги видно». Команда байкпарку Пилипець таки вміє в організацію змагань!
Й це вже не не кажучи що не знаю як (насправді знаю але вам не скажу) але байкпарк домовився з погодним департаментом й всі три дні в нас була пречудова, неймовірно ясна, аж до EV15, погода. За весь час що я фотографую такі змагання, на моїй пам’яті це лише другий раз.
Ми робимо останні фото, паралельно з плануванням трансферу до Воловця. Вихідний день, рейсів трохи менше за нічого, єдина надія на місцевих водіїв, які можуть вас туди закинути. Бус таки знаходиться, я прощаюсь з всіма кого бачу й біжу пакуватись. В планах ще були зйомки, обладнання привіз спеціально, але то вже наступним разом.
Нас довозять до Воловця, ми ще сидимо в кафешці перед вокзалом (літр березового соку на цілих 10 грн дешевше!) й потроху наша компанія стає меншою. Хто до Львова, хто на Київ. Я на Ужгород, то ж десь в 2300 маю бути вдома. Дорогою навпроти мене сидить поважна сім’я з двох серйозних тіток та такої ж дівчини, а поряд зі мною сидить веселе дредасте дівчисько з Гимби, яке там прожило в наметі місяць й чиї оголені нахабно колінця робили незручно людям з першої частини цього довгого речення. Ми приємно розважалися різними оповідками з навколотуристичних тем, хвалилися фотографіями й було нам так весело що зненацька трапилося Мукачеве. Де вона й вийшла, а ми навіть не познайомились.
А потім був Ужгород. Рідний дім, душ, за Інтернет заплати. Аж через тиждень пишу цей текст, бо ж треба було розгребсти гігабайти фотографій й взагалі дайте людині виспатись. Пилипець залишився в горах але ми ще зустрінемось! Тим більш що отриманий там на плече сонячний опік зформувався сьогодні вранці в дещо криве, пожмакане але таки серце. А це щось таки та значить! 🙂
(фото я зробив не буде. це реально опік, а мене діти читають)
Дяка всім. Хто організовував, копав, співав, розповідав, вболівав та катав. Ви класні.
Байкпарк Пилипець, п’ю до тебе! 🙂
Й трохи фото, для тих хто таки дочитав цей магнум опус до кінця.
